Пора б уже отямитися Вибори приходять і проходять, а надії на кращі зміни після них, з деяких пір навіть не виникають. Це видовище стало настільки буденним, що нікого вже й не “заводить” і не хвилює. Та й мало хто вірить, що після нових виборів щось зміниться. Але бажаючі повправлятися в керуванні країною та народом обіцяють у своїх агітках та програмах таке, що звичайна людина із здоровим глуздом може дореготатися до коліків у животі. “Зняття недоторканності” , “український прорив”... У нас що, громадянська війна чи якийсь фронт, що його треба проривати? Тоді вже краще повернути із небуття маршала Жукова, а не доручати свою долю рукам.самозванних “полководців”. Або ще, не дай Бог, десь у якомусь кутку в хаті залежалась газета з обіцянками на минулі вибори. Тоді теж є можливість весело провести вечір з друзями, перечитуючи обіцяну “манну небесну... А подивіться на перевиборну агітацію? Так це ж майже боротьба з масовим безробіттям! Скільки людей задіяно у розклеюванні плакатів, біг-бордів, скільки охочих заробити на роздаванні календариків з привітними усмішками претендентів у нардепи, газет, буклетів, просто якихось паперів. Навіть виникає думка, яку можна й оформити як закон, а чи не проводити все це щорічно, або хоча б один раз на квартал. щоб було кому заробити свіжу копійку. Адже ж ціни ростуть мало не щодня. Ось тільки таке “виробництво” в кінцевому підсумку дає суцільний брак, і потім “ВТК”, тобто народ, шле гінців до Києва на з”ясування його походження то на Банкову, то до стін ВР. З цього приводу згадується вислів людини з іншої країни: “Якщо моє життя погіршується, то я починаю з’ясовувати, хто відповідальний за це”. А у нас? Так це ж зовсім інша справа! Ми кожного, кого обираємо, знаємо, як облупленого. Де вкрав? Що вкрав? Скільки? На що ще націлився – і нічого, хоч би що в душі ворухнулося. На період чергової агітації за себе улюбленого і найрозумнішого, відданого і чесного він стає членом майже кожної родини. По кімнатах, на кухні, на пе- редньому склі авто висять його портрети. Все, що в країні говорить, показує, друкує, буквально все створює образ “єдиного і неповторного борця за справедливість”, а біг-борги на кожному повороті дороги чи шляху “ненав’язливо” кличуть до чергового “прориву”. Потім ще довго його (її) фейс з обдертих та полинялих від сонця папірців роздивляється навколо... Невже вдалося, невже обрали! Це байдуже, що воно не виконало більшість попередніх обі- цянок. І що, його закидали камінням? Покарали брехуна? Та ні. Його (її) жаліють, йому (її) співчувають, його (її)“хочуть ще й ще”. Чому? Та йому (її) ж, бачте, “не дали” зробити те, що здуру наобіцяв (наобіцяла). Він (вона) хоче, а не може. Не така Верховна Рада – і край. Подавай нову, тільки, щоб я там знову був (була) і командував (командувала) парадом. Люди! Майте ж, нарешті, глузд! Скільки ж нас можна дурити. Чи ви вже справді такі наївні, як діти, що не бачите, що в них одне життя – заводи і фабрики, палаци і хатинки по всьому світу, шикарні машини й мобілки із золота та алмазів, за які можна цілий рік утримувати звичайний дитсадок, купи нерахованих грошей у банках, у нас інше – як вижити сьогодні і не померти завтра. Словом, абсолютно різне. То, може, будемо міняти його місцями? Тим більш є нагода – 30 вересня нові вибори. І тут кращої поради немає, як тільки прихилитися до обранців від Компартії України. Хто не знає, то її номер у списку 13. *** Пан питає у раба: – Як тобі живеться? Вже роботу тобі дав, А тобі нейметься! Все тобі чогось не так! Акціїї... Протести... То по вулицях ходьба, То дошкульні жести... Начебто зовсім не рад – Тепер тобі – воля! Хочеш – наймитуєш так, Хочеш – за три моря! Вибираєш собі пана, Який до вподоби... Той поганий, той добренький, Та всяк з світу зводить! Отож, рабе, не дури, Закатай рукава, Хоч якими б ми не були Однак тобі – жаба! ...Раб понуренько стояв, Дививсь із-під лоба. Закатать ото рукав Та дать би вже в лоба! Г.ЧЕРНУШЕВИЧ.